— Ваша правда, батьку; я гадаю, навіть, мир порушено буде не пізніш, як сьогодні. Я одягнув панцера, раджу й вас це зробити; часу віддасте небагато, а я заспокоюсь.

— Розумію, мій сину. Але я мирний мандрівник по землях Карла Бургундського й не хочу сподіватись, де віють його прапори, на розбишак. А щодо войовничих нахилів бургундських салдатів — у наших обставинах треба скорятись.

І мандрівники спокійно прямували до Ля-Ферету. Путь їм лежала не дуже коротка.

Ля-Ферет — невеличке містечко, на горбі, височіло над усі околиці. Власне кажучи, воно не належало до володінь бургундського герцога; австрійський імператор дав Карлові містечко, як заставу, натомість чималої суми грошей. А що місцина давала велику вигоду чинити утиски швайцарській торгівлі та пригноблювати Карлові ненависних швайцарських горян, то герцог бургундський за неї вхопився. В жодному разі не дав би він згоди повернути імператорові Ля-Ферет, передову фортецю, важливу таку в боротьбі.

Невеличке містечко здавалось досить міцне, хоч фортеці навколо навряд витримали б несподіваний напад, а довгу облогу й поготів.

Цього дня проміння ранкового сонця вже понад годину сипало сяйво своє на високу фортецю, коли до східньої брами підійшов високий, худорлявий, літній чоловік. З правого боку при пасах йому висів кинджал. На шапці стирчало перо; воно, як і лисячий хвіст, у Німеччині є ознака шляхетства.

Невеликий загін, що стояв на варті вночі, миттю вишикувався, віддаючи йому честь. Арчібальд фон Гаґенбах, — це був сам губернатор, — мав похмурий, дикий вигляд, як завжди вранці. Голова йому тряслась, живчик гаряче бився, щоки були бліді, — знати знову цілу ніч перебував з чарками й пляшками. З того, як кинулись стрімголов на місця салдати, з глибокої мовчанки, що гнітюче нависла над ними, видно було, вони звикли сподіватись і боятись його гніву. Він спитуюче подивився на них, незадоволено, мов би шукаючи на кого розлютитися і нарешті спитав:

— Де лінива собака Кіліян?

Кіліян виступив уперед. Похмурий, дужий вояка, з Баварії родом, він губернаторові був за найближчого посіпаку.

— Які новини про швайцарських селюків, Кіліяне? — спитав Гаґенбах. — Своїм звичаєм, години з дві вже б мали бути в дорозі. Невже ці йолопи наслідують шляхту й до півночі бавляться пляшками?

— Заприсягаюсь, можлива річ, — підповів Кіліян. — Базельські громадяни- постачили їм силу запасів.

— Як, Кіліяне, вони зважились? Швайцарським чабанам, всупереч моїй волі…

— Ні! Базельці їх до міста не прийняли, але я довідався, вони наготували зустріч у Графслусті, цілі гори шинки та пирогів, ріки райнвейну, барила з пивом та штофи з горілкою…

— Базельці спокутують мені це, Кіліяне! — грізно сказав губернатор. — Ага, вони гадають я завсіди буду за посередника між ними та волею герцога на їхню користь? Ці свині надто зарозумілі, відколи ми взяли від них якісь паскудні дарунки більше з жалю до них, аніж із вигоди! Адже це базельське вино мусіли похапцем пити величезними квартами, щоб до ранку воно не покисло!

— Його випито, й швидко, — сказав Кіліян, — все, що можу згадати…

— Отож будь спокійний, — мовив губернатор, — вони не знають, як ціную їхні дарунки.

— Ваша милосте, — сказав посіпака, — хочте посварити бургундського герцога з містом Базелем за те, що ті хоч стороною виявили гостинність швайцарському посольству?

— Так! Хочу! — сказав Гаґенбах. — Хіба що між ними знайшлися б розумні й зуміли мене вмовити. О, базельці ще не знають славетного герцога, не знають, як карає він бунтарів, хоч би й вільного міста! Можеш поінформувати їх, Кіліяне, так, як ніхто, яка доля спіткала лієзьких мерзотників, скоро почали виявляти свій розум.

— Я скажу їм, — промовив Кіліян, — а втім гадаю, вони шукатимуть вашої приязні.

— Хай дбають за це, мені що до того; здається, здорова та ціла горлянка чогось таки варта, хоч їсти ковбасу та пити чорне пиво, а що вже казати за вестфальську шинку та ніренштейнські вина! Кажу, що перерізане горло ні на що непридатне…

— Ось я їм з'ясую небезпеку! Навчу, як запобігти вашої ласки. Хіба мені вперше?

— До діла говориш! — сказав Арчібальд. — Чого ж мовчиш про тих йолопів? Я думав, ти, як старий ловець, трохи їх пощипаєш, поки вони бенкетують?

— Ну, це справа не легша, ніж схопити до рук настовбурченого їжака! — мовив Кіліян. — Я сам оглядав Графслуст: під мурами сторожа, на мосту вартові, навколо обходи. А інакше їм доброї дали б прочуханки..

— То більше витопимо з них товщу, як приїдуть сюди! Делеґація ж пишна, з усіма дорогоцінностями, із срібними ланцюгами своїх дружин, з мідяними бляхами, з олив'яними перснями. Ет!.. Такі люди, що й часу на них гаяти не варт!

— Але є дещо краще; мене повідомили, що з ними їдуть купці…

— Якісь покидьки! — сказав Гаґенбах. — Бернці або золурнці з грубим сукном, що його ні к бісу, з полотном, більше схожим на ганчірку. Ну, а проте я їх добре роздіну. Я навчу їх! Мало, користуючись із прав вільного народу, посилати послів та депутатів, ба посольськими правами вони заховують довіз забороненого краму! Це ж образа, ошуканство славетному бургундському герцогові! Не буду я лицар та шляхтич, як їх не покараю!

— Всі підстави затримати, — на те Кіліян, — бо що ви масте доказ, ніби з ними є англійські купці, то…

— Англійські купці! — закричав Гаґенбах, і очі заблищали з радощів. — Англійські купці, Кіліяне? — зарепетував. — Кажуть в Китаї та Індії є срібні, золоті поклади… І заприсягаюсь моєю шляхетною честю, ці брутальні островитяни мають у надрах туманного острова скарби цілого світу! А їхній крам! А, Кіліяне, скажи, багато з ними коней? Ціла валка? О, мені ввижається дзенькіт їхніх дзвіночків, кращий за кожну музику.

— Валки нема, їх двоє, увесь крам на одному коні. Але кажуть, там найдорожчі тканини, мережева, футро, перлини, коштовне каміння, східні пахощі та венецьке золото…

— О! — скрикнув жаднюга, — мовчи, мовчи, Кіліяне! Все буде наше! Вони мені раз-у-раз снились, цілісінький місяць, так, так! Двоє чоловіків, не дуже високих, круглі, вродливі обличчя, добре набиті животи, мов куріпкам, добре набиті гаманці. Як сон тобі мій, Кіліяне? Що ти скажеш?

— Тільки те, що для правдивої картини треба уявити собі вкупі з ними десятків із два дужих юнаків, найсильніших з усіх, хто колинебудь бігав по скелях, стріляючи дикі кози, добре озброєних ломаками, списами та келепами, такими, які розбивають щити та дзвонять по шоломах, мов у дзвони.

— Ще краще, друже! Ще краще! — закричав Гаґенбах. — Ми здеремо шкуру з англійських крамарів, ми добре дошкулимо швайцарським бикам. Узяти з них нічого, це добре я знаю: якесь нікчемне реміння, — але чудесно, що вони ведуть англійських двоє баранів; ми пострижемо, пострижемо їх! Ну, готуйтеся! Гей! Поручику Шенфельде!

Той підійшов.

— Скільки маємо вояків?

— Щось із шістдесят, — відповів Шенфельд. — Двадцятеро на ріжній варті, а сорок у касарнях.

— Загадай зібратися! Не треба ні рогу, ні сурм! Просто накажи кожному тихо озброїтись, і всім прийти сюди до східньої брами. Оголоси: буде пожива й кожному щось перепаде.

— О, тоді вони зуміють перейти павутинням і трохи не сполохавши павука! Зараз зберу їх!

— Кажу тобі, Кіліяне, — захоплено белькотав губернатор, — кращого годі й вигадать! Карло бажає розправу вчинити швайцарцям. Відвертого наказу він не давав, не може порушати міжнародні права мирного посольства. Та гадаю, відважний слуга, що позбавить державця від різних докорів, що його вчинки можна буде назвати непорозумінням, помилкою, зробить Карлові велику послугу. Може бути про людське око мені й перепаде, а віч-на-віч… ручуся, віддарувати не забуде! Чого мовчиш, насупився? Злякався двох десятків швайцарських хлопчиськів? Ми ж маємо чудовий загін!

— Швайцарці, — відказав Кіліян, — будуть боронитись, звичайно, хоробро. Та їх не боюся, але от Карло, ви надто на нього покладаєтесь; може зразу й зрадіє, що попобили горян, можливо, дуже можливо. Але що, як гнів? Такий державець може миттю повісить неслухняних підданців!