— Ох, — мовила королева, — не чоловік, не друг, тільки син моєї свекрухи та валійського ватажка. Холодний, хитрий. Та що подіяти — аби лянкастри. Помститись йоркам, а там можу вмирати.

— Отже, ви хочете, щоб я пропонував Карлові все, як ви писали. Коли він довідається за мир між Францією та Англією — це вплине на нього найбільше.

— А проте, обіцяй усе. Я добре його знаю. Він хоче ширити й ширити свої володіння. Тому він вдерся до Гельдерну, тому він зазіхає на мізерні рештки Провансу, що в мойого батька. Він хоче змінити герцогську корону на корону великого державця. Скажи йому, що Маргарета допоможе, що батько мій, король Рене, дасть йому Льотарінґію та що з моєї згоди оголосить його своїм спадкоємцем Провансу, скажи… скажи, що старий поступиться своїми володіннями йому того дня, коли герцогське військо сяде на судна до Англії. А королю Рене — маленький прибуток на життя серед музиків та віршів. Інших потреб він не має. Мої ще менші — помста йоркам, тоді можу вмирати. А за потрібну нам невелику суму золота дай йому діяманти. Ручись йому чим хочеш у всьому іншому!

— Крім вашого королівського слова я можу ручитись своєю лицарською честю, а мало — хай у заставу лишається син!

— Ні, ні! — скричала королева зворушено. — Він останній з вірного роду де-Верів, не наражай його дитя на небезпеку. Він був би брат і товариш мойому синові…

— Пробачте! Син мій — де-Вер! Обов'язок і честь — хоч би за те меч, спис, чи сокира. Предки показали йому шлях.

— Так, — заломила королева руки, — всі мають гинути, всі, хто нам служить. Вмирає кожен, хто мене любив, і кого любила королева Маргарета… — вона майже ридала.

— Заспокойтесь, велика королево! — мовив Оксфорд. — Здається стукають у двері.

— Це знак, що нам час розлучатись, — перемогла себе Маргарета. — А ти не бійся, Оксфорде, це зі мною трапляється тільки вряди-годи. Я вже заспокоїлась. Юначе, ось мій тобі дар!

І королева зняла з себе золотого ланцюга.

— Він належав мойому чоловікові, — сказала вона. В двері постукали вдруге.

— Швидче! — сказала королева. — Ти, Оксфорде, мерщій до Діжону, а я поки знову до батька. Прощавайте, може побачимось за кращих часів — чи ж я можу тепер сподіватись? Я казала це стільки разів. Але надія — така річ, що її з грудей не вирвеш нічим.

Вона вийшла й змішалась на вулиці з юрбою. Філіпсони за нею, але повернули в інший бік. Вони пішли назад до заїзду. Там їх уже чекав післанець від бургундського герцога. Він сказав, що коли вони ті англійські купці, що везуть дорогоцінний крам до двора, йому наказано їх туди привести, щоб були цілком безпечні.

Так вони поїхали з Страсбурга. Але герцог Карло так дивно їхав і так важко було переїжджати, бо скрізь переходило військо, заступаючи путь, що аж увечері другого дня дістались вони на велике поле поблизу Діжона, де стала табором більшість Карлового військо.

XXIV

Так дук сказав — так дук зробив…

(Richard III).

Оксфорд звик до розкошів та пишноти великого війська, проте навіть його вразила велична картина бургундського табору. Тут під стінами Діжону Карло, найзаможніший державець у Европі, вихвалявся найможливішою розкішшю. Намети й найменших його офіцерів були з оксамиту та єдвабу, а на шатрах вельмож і військових начальників виблискували золоті та срібні парчі, барвисті килими та різні найкоштовніші тканини, що їх в жодному разі ніхто б не уживав від негоди, тільки навпаки, якнайпильніше б зберігав. Зброя, була також дуже коштовна.

Попереду розташовано дужий артилерійський загін. Філіпсон одразу впізнав начальника — то був Генрік Колвен. Англієць зовсім простого роду, він вславився своїм умінням ходити біля гармат, які тоді нещодавно були з'явилися. Скрізь прапори, пишні начальники, довжелезні ряди чудесних коней, що іржали, тупотіли копитами, скидали гривою, нарікаючи на бездіяльність. Салдати весело товпилися навколо мандрівних співців, або бенкетували в маркітанськик наметах.

Нарешті, подорожні дійшли намету самого герцога. Перед ним вітрець розвівав величезного гарного прапора з гербами держав шістьох країв, графа п'ятнадцятьох графств, що вступати з ним у війну боялась ціла Европа. їхній провідник переговорив з кількома близькими до Карла людьми й англійців прийняли дуже ввічливо.

їм одразу дали намета недалеко герцогського, внесли туди їхні речі та подали різні наїдки.

— Будьте готові, герцог, мабуть, незабаром по вас пришле, — сказав їм слуга.

Справді за кілька хвилин старшого Філіпсона покликано й приведено з заднього ходу до тієї частини герцогського намету, де за дерев'яною перегорожею та щільними завісами була внутрішня герцогова кімната, власне, та, де він сам жив. Тут усе було дуже просте, як і герцогове вбрання — разючий контраст з пишнотою навколишніх наметів. Герцог взагалі був людина хаотична. На столикові лежали різні щітки та гребінці, що їх давно треба було б повикидати й замінити на нові, а тут само поруч, серед шкіряних поясів та всіляких дрібниць, лежав ніби випадково величезний діямант — славетній Сансі — три рубіни, що їх називали три Антверпенські брати, ще один великий діямант — Фляндрська лямпа, — так називали його — та кілька дрібніших дорогоцінних камінців. Така сумішка була дуже характерна для вдачі самого герцога. Карло Бургундський назустріч Філіпсонові голосно сказав:

— Просимо, просимо, Філіпсоне! Просимо чужинця з тієї землі, де купці — королі та найперші вельможі. Якого ще краму привіз мені на спокусу. Ви хитрющі люди…

— Нового краму не маю, — відповів Філіпсон: — я привіз усе те, що й першого разу, сподіваючись, що тепер ви приймете ласкавіше.

— Гаразд… Філіпсоне — так, здається, тебе звуть. З тебе недосвідчений крамар, або мене маєш за дурня, приїжджаючи вдруге з тими Самими речами. Нове й нове — ось головне гасло торгівлі. Твій лянкастерський крам був цінний свойого часу; я купував, як і всі, і, мабуть, багато платив. Але тепер мода на йоркський.

— Може бути — де-інде. Але для таких душ, як ваша — вірність, честь та любов до правди є дорогоцінності, що їх жодна зміна думок чи смаку не може викинути з моди.

— Правду мовивши, благородний Оксфорде, я ще й досі шаную ці старовинні почуття: тим то так і поважаю тебе. Але моє становище дуже важке. Досить маленької помилки на цей критичний момент, і я можу зруйнувати всю побудову, що веде мене до мети мойого життя. Затям це гаразд! Сюди приїхав старий твій знайомий Блекборн, що його звуть Едвард Йоркський та Лондонський. Він має безліч луків та списів — стільки не було ще у Франції з часів короля Артура. І ось він пропонує мені взяти участь у торгівлі його; тобто пропонує йти в парі з Бургундією, виганяючи старого лиса Людовіка. Англія пропонує скласти з нею спілку проти мойго найхитрішого й непримиреннішого ворога, дає мені змогу скинути ярмо підданства й знестися на великого державця. Як ти гадаєш — я можу опиратися такій великій спокусі?

— Вам слід це питати в кого з бургундських порадників. Бо це руйнує мої наміри, і я не можу безстороннє казати.

— Проте, я питаю тебе, благородну людину. Що можеш мовити проти? Кажи відверто свою думку!

— Я не знаю — ви ніколи не маєте жодного сумніву щодо успіху тієї справи, на яку ви вже зважились. Але бувають обставини, коли така впевненість може довести до загину. Справді, — англійська армія… надходить зима… де ви дасте їй приміщення? Як прогодуєте? Хто їй платитиме? Невже візьмете все на себе, щоб аж на весні дати їй змогу вийти в похід? Будьте певні, англійська армія ніколи не могла й не може воювати, доки не перебуде поза своїм островом хоч деякий час. Бо їй ще треба вивчатися військової роботи. Нема здібніших на світі людей до війни; але вояків ще ж треба вивчати. Вам доведеться робити це своїм коштом.

— Хай! Я гадаю в Нідерляндах є чим прохарчувати їх кілька тижнів, є села, де можна дати приміщення…

— А потім? Ви йдете на Париж, приєднуєте до корони, що вкрав Едвард, ще одну державу… Повертаєте йому все, що Англія коли будь мала в Нормандії, Мені, Анжу, Гасконії, скрізь… Ну, а на Едварда ви можете покластись, коли ви зміцните йсого могутність, коли він буде величніший за самого Людовіка?